Зазвичай пишуть про нові видання, але, якщо минуло вже кілька років, про книжку забувають. Ми вважаємо, що це не справедливо, тому вводимо нову тему, “Марно забуті книжки”, де будемо писати про книги, які варто згадувати чи перечитувати.
Зимові свята завершуються – і, диви, зима підкинула нам трохи снігу! Якраз тоді, коли піднесений настрій давно мав змінитися буденним. Утім, особисто я цьогоріч якось і не відчула ніякого радісного збудження в передчутті Нового року, Різдва чи Маланки. Можливо, це саме через сніг – точніше, його відсутність чи то пак невчасність.
Але в мене вже давно дозріло інше пояснення. У якийсь момент ти стаєш занадто дорослий для того, щоб щиро радіти ялинковим прикрасам і чекати подарунка, адже ти сам придбав ті прикраси – і подарунок ти теж собі можеш купити самостійно, чого ж чекати цілий рік?.. Якщо немає малечі, яку хочеться потішити, скільки не розвішуй кульки й сніжинки – усе це не має сенсу.
Проте на початку лютого раптом сталося диво – і це я не про замети за вікном. Дитяче, щемливе й трепетне чекання свята зненацька повернулося до мене зі сторінок повісті «Марта з вулиці Святого Миколая».
Цю книгу Дзвінка Матіяш написала навесні-влітку 2014 року і видала у “Видавництві Старого Лева”. Твір сповнений такого концентрованого добра, такої безумовної любові, що, присягаюся, під час читання я розплакалася разів із вісім.
З одного боку, історія Марти – про проблеми дорослішання, зокрема «перехідного віку», яким потрібно давати раду, про те, що життя буває несправедливим, а люди – такими різними, що ніколи не зможуть порозумітися. Тут знайшлося місце для неусвідомленої закоханості й ревнощів – і до жінки, яка «відбиває» коханого, і до ще не народженого брата, який заволодів думками батьків. Із зворушливою щирістю авторка говорить: трапляється, що твоя любов (або чиясь любов до тебе) невзаємна, і з цим потрібно гідно жити.
У повісті є згадка про невиліковні хвороби й жахливі втрати близьких людей. Одна з персонажів, Поліна, – жінка на візку, яка вміє по-справжньому радіти життю: вчиться грати на піаніно «без педалі», знаходить себе в кулінарії, дружить із Мартою та її однокласними, із її батьками та своїми сусідами. Але це не значить, що її ніколи не огортає смуток від неможливості вільно пересуватися: про період депресії та тяжкої адаптації до інвалідності Поліна розповідає цілком чесно.
А з іншого боку, «Марта з вулиці Святого Миколая» – це майже утопія. Принаймні суто на мій смак. Тут не зображено жодної «проблемної» родини, у якій батьки б не любили одне одного, або зловживали алкоголем, або вдавалися до насильства. Діти – бажані, оточені турботою, мають змогу віддаватися своїм захопленням, навіть якщо статки сім’ї обмежені, як-от у Кекса. Діти легко знаходять собі заняття без гаджетів та інтернету. Вони обертаються в середовищі дорослих – художників, журналістів, волонтерів, які радо допомагають людям, дбають про почуття інших, уміють помічати дрібниці, які роблять буття наповненим і красивим. Ці люди здатні говорити про проблеми, а не замовчувати й накопичувати їх.
А ще в цій книзі війна на Сході закінчилася – і більша частина суспільства усвідомила значення подвигу тих, хто віддав життя під час Революції Гідності і бойових дій.
Тому я й говорю: утопія. І, мені здається, усім нам потрібні такі книги – щоб бачити, як змінити власне життя на краще.
Сама Марта, головна героїня, не ідеальна. Так, вона обдарована художниця, вірна подруга й хороша донька. Але вона здатна збрехати (за що, правда, потім себе карає), може судити про людину за її виглядом. Проте Марта щиро прагне самовдосконалюватися – і як людина, і як мисткиня. Іноді її думки звучать зовсім по-дитячому, а іноді – дуже доросло й мудро. Марта здається тією дивакуватою дитиною, яку легко образити, але це не так – любов батьків і друзів робить її міцною.
Саме любов – лейтмотив «Март з вулиці Святого Миколая»: «Над нашим столом пахне запашним чаєм, медом і любов’ю. Любов пахне найсмачніше».
Якщо вам, як і мені, забракло святкового настрою цього року – прочитайте цю книгу. Прочитайте, навіть якщо не забракло.
Адже любові забагато не буває.
(с) Ірина Пасько