Цей допис – про котиків (і трохи про карантин, звісно), але найперше – про дуже добру дитячу книжку.
Але ж про все по порядку.
За ці чотири тижні ви, мабуть, уже бачили безліч мемів про домашніх улюбленців і їхнє ставлення до карантину. Ви, безсумнівно, почитали котячі поради щодо того, як розважитися в чотирьох стінах, і собачі скарги на втому від постійних прогулянок. Я теж їх уже відро переглянула, чого ж. І я теж 24 години на добу, за винятком прогулянок до магазину, перебуваю вдома – із кішкою й морською свинкою. Їх ніби тішить моя присутність.
Але я все одно працюю, хоч і дистанційно, тому не можу приділяти увагу, щойно їм цього заманеться. А мої цукерочки вимагають поклоніння, бо такі вже мають натури. Тому іноді посеред онлайн-лекції мені на голову може впасти кішка, яка з нудьги погналася за сонячним зайчиком, або за спиною скажено розкувікається свинисько, трясучи клітку, як голодний в’язень.
Так, зараз ми, людиська, значно більше комунікуємо не лише з родинами, але й зі своїми тваринами – і часом їхня поведінка починає нас дратувати, тому що заважає зосередитися на справах. Як же так, ти, кавалок шерсті! Не розумієш, що я тобі на корм заробляю?
Ні, звісно, що не розуміє. Ну що за кішка!
«Яка неможлива, незносна, НЕСТЕРПНА кицька!» – саме так бідкаються містер і місіс Томас, хазяї забудькуватої киці Мони з однойменної книжки Джуді Керр (в оригіналі кицюню звати Mog). Книжки-картинки про Мону з малюнками авторки, простими й зворушливими, почали виходити ще 1970 року. Але в українському перекладі з’явилися лише позаторік у видавництві «Читаріум».
Мона – симпатична смугаста пампушечка, яка живе в родині Томасів. І, як випливає з назви, ця киця увесь час про щось забуває: що не вміє літати (коли падає з дерева), що в домі є спеціальні котячі дверцята і можна не лізти через вікно, що капелюх – не кубельце для сну, що котам не можна їсти сніданок своїх людей і затуляти хвостом екран телевізора… уже впізнаєте свою пухнасту мармизу, так? Звичайно, незручності й збитки, яких завдає Мона, дратують її господарів. Але зрештою саме забудькуватість киці рятує всю родину від лиха – цілком випадково.
Натомість в іншій книзі серії, «Мона і малюк», кішка ледь не стає причиною справжньої біди, проте так само несамохіть виправляє ситуацією і знову постає сміливою героїнею. Утім, якби люди були пильніші до своїх обов’язків, нічого поганого взагалі б не трапилося.
Як на мене, Джудіт Керр наголошує ось на чому: тварини, зокрема коти, – не люди, як би ми їх не любили і наскільки б рідними не вважали. Не можна оцінювати їхню поведінку за людськими стандартами. Не треба приписувати їм людських психології й логіки, а потім обурюватися “невихованістю” улюбленців. Природа диктує тваринам поведінку, а якщо йдеться про котів – самітників і засадних хижаків – у деяких ситуаціях треба просто змиритися з їхніми вибриками й поставитися до них із гумором.
До речі, на відміну від дорослих, діти в історіях Джудді Керр так і роблять.
Власне, у книжках про Мону є все, що треба: цікава й важлива ідея, класні ілюстрації, веселий текст, пригоди, щасливий фінал і головне – киця! Моя внутрішня дитинка вдосталь намімімікалася на смішні Монині мордочки – авторці вдалося точно вхопити особливості котячої “міміки”.
Доросла ж тітка із соромом згадала, як сама в дитинстві запаковувала сусідську кішку в дитячий візочок, а потім – як у віці цілком притомному занадто сварила своїх котиськ за тяжкі котячі гріхи. І обурювалася: ну як же вони не розуміють!.. Шкода, що забудькувата киця не трапилася мені раніше.
Отже, залишайтеся вдома, зі своїми хвостиками. Поцілуйте їх у шкіряні носи, пограйтеся з ними. Пробачте їм невеличкі бешкети й вереди. І почитайте разом, уголос, про сміливу забудькувату Мону – собі, дітям, близьким, звірятам.
Бо котики – і шкодливі, і навіть намальовані – це любов. А любові нам зараз треба багато-пребагато.
(с) Ірина Пасько
Більше про правила спілкування із котиками читайте ТУТ.