Про зникнення, безпеку і любов

А пам’ятаєте, як весело було завіятися на увесь день – у дитинстві, коли не було мобільних? Або ж, гуляючи ввечері з бабусею берегом моря, втекти далеко вперед? Або ж пообіцяти прийти о шостій, а повернутися о дев’ятій? Звісно, отримати за це по шиї, що вже не так весело, але ж!.. Пригоди кликали, і мріялося про те, що в занедбаному провулку відкриється лаз до потаємного світу, сповненого чудес.

А зараз думаєш про те, що пережили бідні мама-тато-бабуся – і сам би собі настукав. «А якби ти пропала? – Та куди б я ділася!..»

Нам завжди здається, що погане трапиться з ким завгодно, лише не з нами. Особливо – в дитинстві.

З 2002 року 25 травня є Міжнародним днем зниклих безвісти дітей. Статистика зникнень дітей (від немовлят до підлітків) варіюється від країни до країни й вимірюється десятками й сотнями тисяч на рік. Десятками й сотнями тисяч – і далеко не всі повертаються.

Діти зникають з різних причин: тікають через образу чи нестерпні умови життя, приниження гідності, насильство в родині, стають жертвою нещасного випадку чи, зрештою, викрадення. Мале може загубитися в натовпі, відбитися від батьків у розважальному центрі, відстати на прогулянці. Попхатися з друзями до лісу й втратити орієнтири. Як пише «Служба розшуку дітей» на своєму офіційному сайті, дитина завжди зникає раптово. І, звісно, неможливо бути готовим до такого удару.

Наступна думка тяжка й суперечлива, але вона існує: говорять, що декому легше пережити смерть власної дитини, ніж зникнення. Бо смерть – це остаточність. А зникнення – надія на повернення. Вона може і давати сили жити – і отруювати життя роками, не дозволяючи рухатися далі.

Про такі речі не хочеться думати, бо вони занадто болючі. Але краще розуміти, що біда може трапитися з кожним, ніж впадати в кататонічний стан, якщо вона – боронь Боже – таки трапиться.

Можна знайти чимало порад, «інструктажів» для батьків дітей різного віку: від базового «не говорити з незнайомцями й не сідати до них в авто» до «кодового слова», яке допоможе відрізнити справжнього «маминого друга» від викрадача. Логічною є порада постійно бути з підлітком на зв’язку – телефоном або в месенджерах, знати його/її сторінки в соцмережах. А щодо малечі – завчити з дитиною імена матері й батька, адресу й хоч би один телефонний номер батьків. Також бачила корисну пропозицію: фотографувати дитину перед спільним походом до людного місця, щоб у разі її зникнення істерично не пригадувати, у що вона була вдягнена. І, звісно, про всяк випадок варто знати, які у вашому місті /області є волонтерські групи з пошуку зниклих людей.

А ще – запам’ятати телефон гарячої лінії «Служби розшуку дітей». Ось він: 116 000.   

Звісно, дитину неможливо прив’язати до ноги й застрахувати від усього на світі – хіба що ви хочете виховати непристосованого до самостійного життя психопата із букетом комплексів. Проте це не означає, що треба нехтувати елементарними заходами безпеки й покладатися на долю.

У книжках для дітей, за моїми спостереженнями, нечасто торкаються гіркої теми зникнення дитини – здається, навіть про смерть говорять частіше. Однак, якщо подумати, від необачної поведінки поза рідним домом застерігає ще казка про Колобка: ти там обережніше з незнайомцями, синок, а то серед них трапляються ті ще хижаки.

Зникнення з рідного дому зазвичай показують «очима дитини», і ця подія стає початком пригод, які переживає герой або героїня. Ось він був удома – і р-р-раз! – провалився в магічний світ. Достоту так, як нам мріялося в дитинстві. І, ясно, усе завершується добре – персонаж перемагає злі сили й потрапляє назад, а його відсутність і помітити не встигли.

Схожий сюжет розгортається й у повісті Аліни Штефан «Реальність Барґеста» (2018): сестри Дзиґа й Читачка успішно долають ворогів і повертають зниклу найменшу сестричку – а разом з нею і батьків, до речі. У мене є певні зауваження до цього твору, але ось чого в нього не відняти: Дзиґа поступово переосмислює своє ставлення до молодшої сестри. Мала, яка спочатку дратує дівчинку понад усе на світі, раптом виявляється незамінною людиною, що подальше життя без неї просто неможливе. Мені здається, це важлива думка для старших (та й молодших) братів і сестер, які часом зопалу можуть крикнути: «Щоб ти десь пропав!..» Бо на прикладі – ще й з магією, наукою та пригодами – пояснювати очевидні речі завжди продуктивніше, ніж у формі нотації про братську/сестринську любов.

Утім, сьогодні ми не про ревнощі й боротьбу за батьківську увагу – про це, мабуть, варто поговорити окремо.

Наприкінці хочеться сказати: цінуймо, оберігаймо й захищаймо те, що маємо, і допомагаймо тим, хто цього потребує. Навіть репост допису про зниклу дитину може допомогти в її пошуках.

Але, зрештою, ви і самі це знаєте. 

(с) Ірина Пасько

Що ви про це гадаєте?

%d блогерам подобається це: