Magic always comes with а price

Підліткові антиутопії – специфічний жанр, який може однаково успішно захоплювати (переважно цільову аудиторію) і бісити (здебільшого дорослих). Утім, факт є фактом: кілька років цей жанр тримався в літературних та кінотрендах – і тому вже якось устиг набити оскомину.

Проте «Хранитель» (в оригіналі «The Giver») Лоїс Лоурі не схожий на решту «Дивергентів» та «Голодних ігор». Ця книга написана значно раніше – 1993 року, але український переклад з’явився лише нещодавно. Зізнатися, я починала його читати, побоюючись, що зараз мені засервірують увесь жанровий супнабір: незвичайний юний герой/героїня, брехливі й затуркані дорослі, усесвітня змова, мужнє підліткове підпілля, боротьба із системою, масштабна революція. Звісно, дечому з цієї жанроформули знайшлося місці в «Хранителі», але насправді книжка не зовсім про підлітковий бунт – точніше, зовсім не про нього.

«Хранитель» – це історія про ціну, яку ти готовий або не готовий платити, і про те, що magic always comes with а price. У світі головного героя, Джонаса, усе визначено, обдумано, зважено, упорядковано. Випадковостей – ні прикрих, ні приємних – майже не трапляється, тож на позір усі громадяни живуть у гармонії й радості. Звісно, трапляються неприємні емоційні стани – але немає сильних і глибоких почуттів, немає болю, тривоги, жаху.

І – немає любові. У світі Джонаса ніхто не бреше, але насправді брешуть усі: діти, отримавши своє Призначення, швидко дорослішають і вчаться відповідати вимогам громади. Лоїс Лоурі продовжує орвеллівську традицію гри в слова: будьте уважні у їхньому виборі, адже те, як ми називаємо об’єкт, зрештою змінює для нас його сутність. Герої «Хранителя» дуже великого значення надають «точності висловлювання». Це значить, зокрема: не називати смерть смертю.

Але навіть у впорядкованому й унормованому світі, де всі однакові, лишається потреба в людині, яка могла б акумулювати досвід усіх попередніх поколінь, щоб у разі потреби допомогти громаді впоратися із несподіваним викликом. Хранитель володіє пам’яттю про все – і пам’ять катує його, але водночас є джерелом справжності буття й істинного щастя.

І Джонас обраний бути новим Хранителем.

Книга полишає чимало питань про те, «як усе це працює»: у який спосіб вдалося передати всю пам’ять одній людині, чому із перетином певної просторової межі спогади починають розподілятися між усіма громадянами, яка подія, зрештою, привела світ до цього антиутопічного стану? І, власне, чи є фінал чисто символічним – чи за межею упорядкованого світу дійсно існує інший, справжній?

Але ж насправді історія не про те. Вона про вибір: узяти на себе відповідальність за своє життя – чи перекласти її на вищу інстанцію, позбувшись разом із проблемами і повноти буття? Ризикнути чи йти проторованою дорогою?

Власне, хіба не ці питання хвилюють кожного підлітка – та й дорослу людину?

У книги є екранізація – фільм «The Giver» 2014 року. Він яскравий і видовищний, але через явне намагання режисера потрапити в тренд, доки він актуальний, акценти сильно зміщені в бік екшену й «підліткового повстання». Натомість візуальна частина й гра старшого покоління акторів «витягують» стрічку, додаючи сприйняттю нових граней.  

«Хранитель» не вирізняється масштабністю зображених подій – він досить камерний, перетворення в першу чергу стосуються свідомості героя, його революція – всього лише шалена втеча на велосипеді. Але ця щирість, непретензійність і робить книгу особливою.

І це, мабуть, саме те, чого ми чекаємо від будь-якої історії.

(с) Ірина Пасько

Що ви про це гадаєте?

%d блогерам подобається це: