Перейти до вмісту

Історія без нафталіну і патетики

Довгі травневі канікули зазвичай перетікають у “святкування” дат, які варто б вчитися просто пам’ятати. Людей, що пам’ятають Другу світову війну, в живих лишились одиниці. Велика або Перша світова війна, що перекроїла сяк-так усталені обриси світу, прогнала з домівок тисячі людей, котрі ще вчора жили своє звичайне малопримітне життя, створила передумови смертоносних ідеологій, – більшості нас взагалі здається далеким маревом. Але ж ця війна сталася лише сто років тому. За століття світ змінився, ніби вицвіла клаптикова ковдра, і більшість подій стали просто нудними датами з підручника.

Модне нині слово “сторітелінг”, здавалося б, ніяк не пасує до жодної зі сторінок історії. Але не варто поспішати. Живі книжки про живих людей існують. І вони створюють незлий ефект присутності. Ось хоча б “Життя у слові. Графічна біографія Рози Ауслендер” Оксани Матійчук з ілюстраціями Олени Старанчук та Олега Грищенка. Чернівці напередодні Великої війни, маленька дівчинка Розалі, що живе на Турецькій площі, і обожнює казки та легенди… Переїзд сім’ї Рози до Відні з початком війни, її перші вірші і казки, що їх дівчина пише “в стіл”…смерть батька, повернення на Буковину, вимушена еміграція в Сполучені Штати. “Розалі відчуває себе маленькою піщинкою, затиснутою величезними хмарочосами, і дуже сумує за своєю “зеленою матінкою” Буковиною”. В книзі мінімум тексту і максимум ілюстрацій, але за біографією Рози Ауслендер, що пережила дві світові війни і кілька разів емігрувала, можна вивчати історію Європи та США. Досить непоганий, як на мене, бонус.

Дещо інша – річ масові геноциди та депортації. Приміром, Холокост як і будь-яка трагедія загалом, вже здається нам сучасним далеким жахіттям, що не може повторитися. Як же читати і говорити про геноцид євреїв і концтабори без пафосу, але із співчуттям? Спробуйте графічну адаптацію “Щоденника Анни Франк” Арі Фолмана і Давида Полонського. Як воно, бути підліткою та ще й єврейкою, що разом із родиною переховується від гестапо? Так само, як і бути просто підліткою. А вже потім – єврейкою, що змушена зносити всі жахи життя в криївці. Дівчинка з коміксу про Анну жива, тепла, часом нестерпна навіть для читачів. Але точно здатна жити попри трагедію, яка врешті знищить її та майже всю її родину.

Інша річ – люди, що вижили в тих нелюдських умовах. Як і про що вони говоритимуть, і чи говоритимуть взагалі? Можна нагуглити розташування і кількість жертв найбільших концтаборів, де знищували євреїв. Та якщо потрібна повільна і детальна розповідь про те, як жити в концтаборі і жити після концтабору, читайте комікс Арта Шпігельмана “Маус. Сповідь уцілілого”. “Жах секонд-хенд”, так говорить головний герой книги про свій світогляд, людини, що сформувалася навколо трагедії батьків, котрі вийшли із концтабору живими. Чи варто говорити про кошмари, коли вони давно минулися? Що і як говорити? В “Маусі” цілком можливо знайти власну відповідь. Але попереджаю, читати може доведеться довго, навіть і з перервами.

Звісно, трьох книжок малувато, аби “розібратися” із складними механізмами світових воєн, геноцидів та депортацій. Але baby steps, увага до деталей і бажання сформулювати власні відповіді творять дива. Бо ж найстрашніше – боятися, але й далі не знати, чого боїшся.

(с) Ольга Руденко

Ілюстрацію взято з книги, що не згадується в тексті, щоденника Нарімана Казенбаша “Історії депортації з перших вуст”, автор малюнку Dima Krasnyi.

Що ви про це гадаєте?