Незвичайні, такі, як всі

Доки ми дружно рятуємо світ, перебуваючи в добровільній самоізоляції (правда ж, ви, відповідальні котики, так і робите?), саме час почитати. Так, я знаю, про користь карантину для самоосвіти хіба що ледачий і неписьменний ще не пожартував, але справді – чому б не надолужити те, що давно відкладали на потім?

Наприклад, стосик книжок про дітей, яким доводиться стикатися із обмеженнями й бути супергероями для самих себе щодня, – про дітей з інвалідністю.

Насамперед хочу зауважити: я глибоко переконана, що з дітьми варто говорити на будь-які теми, а не боятися, що це їх злякає. На будь-які – тобто і на теми дражливі й складні, зокрема про смерть, інвалідність, невиліковні хвороби, сексуальність, дискримінацію, цькування та інші речі, які з тих чи тих причин у нашому суспільстві намагаються замовчувати. Звісно, потрібно це робити у формі, яка відповідає віку дитини, але – потрібно.

І чудово, що українські письменники й видавці переважно дотримуються такого самого погляду. Останніми роками наш книжковий ринок надбав досить солідний список оригінальних українських та перекладних видань про дітей з інвалідністю. Усі пропозиції нашої крамниці з цієї теми ви можете переглянути за тегом «люди з інвалідністю».  А зараз хочу розповісти про ті книги, які припали до душі мені особисто.

Для дітей від 3 до 9 років є кілька чудових ілюстрованих видань. Наприклад, книжка-картинка «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама». Це автобіографічна історія-казка: син авторки, Оксани Драчковської, так само, як і Зайчик, пересувається на візку. Але мама Зайчика не полишає боротьби: вона домагається, щоб простір навколо пристосували не лише для потреб особи на візку, але й для тих, хто має інші інвалідності, для літніх мешканців. Інакше кажучи, це прекрасна історія про важливість інклюзивності, а в ширшому сенсі – про те, що рівність у людському суспільстві = справедливість, тобто створення необхідних умов для всіх.  

Ілюстрації до «Зайчика-нестрибайчика…» створила Оксана Драчковська-молодша – і вона ж проілюструвала іншу книгу, яка дуже мені сподобалася. «Томо та його кит» Катерини Міхаліциної – це казка-притча про риб із величезними очима, які не приймають у свій колектив рибку Томо, адже його очі – маленькі. Але насправді, звісно, це історія про людину яку суспільству маркує як «іншу» , ба навіть гіршу, адже вона чимось відрізняється. Натомість її бачення світу – унікальне, тому що маленькі очі рибки Томо проникають у суть.  

Не так давно, до дня народження Марії Примаченко, ми вже розповідали про розкішне видання «Оця Марія звірів малювала», але вважаємо, що не гріх нагадати про нього ще раз. Оповідання про дитинство художниці написала Світлана Тараторіна, а проілюструвала Наталка Левицька. Це надзвичайно надихаюча історія, адже страшна хвороба – поліомієліт, – яку перенесла героїня (і, звісно, реальна Марія Примаченко) не заважають їй ні самовиразитися у творчості, ні виявити мужність, ні зустріти друзів і кохання.   

Старші діти й підлітки (від 10 до 14 років) також можуть знайти для себе цікаві книги українською мовою на тему життя дітей з інвалідністю. Скажімо, 2015 року вийшла друком повість Андрія Бачинського «140 децибел тиші»  – про життя підлітка, який втратив слух і став сиротою в жахливій автокатастрофі. Книжка справляє сильне враження подробицями з життя глухих людей в Україні. Тут зображено безвихідь, до якої вони потрапляють після спеціалізованих навчальних закладів, відсутність належної підтримки держави, умови, у яких живуть діти, змушені жебракувати. Можливо, це жорстока правда, але знати її необхідно, адже не можна заплющувати очі на суспільні проблеми – за цим узагальненим формулюванням стоять цілком конкретні зламані життя.

2019 року великий розголос здобула повість Марка Лівіна «Рікі та дороги». Це справді сильна річ, здатна викликати співпереживання і в дорослої людини. Автор дуже вдало увиразнює текст художнім оформленням. Вибір кольорів – чорний, білий, помаранчевий – лаконічний, але, як на мене, щонайкраще розкриває те, як сприймає світ людина із розладом аутичного спектра. Власне, головний герой, підліток Матвій, має синдром Аспергера. Марк Лівін майстерно вибудовує сюжет, поступово показуючи події, що привели Матвія в точку, звідки починається його щоденник. Різниця між світобаченням героя і людей навколо нього разюча. Адже до кінця повісті, коли в текст «вриваються» інші голоси, ти настільки звикаєш до Матвієвої логіки, що починаєш поділяти його погляди. Ця повість наочно демонструє, наскільки умовним є поняття нормальності. А ще – що всі ми, незалежно від віку, гендеру, уподобань, зрештою, діагнозів, потребуємо одного: безумовного прийняття. Тобто – любові.  

Хороших перекладних книг про дітей, зокрема про дітей з інвалідністю, щороку стає більше. Серед них, однак, хочеться виокремити скандинавських авторів, які, за моїми спостереженнями, на будь-яку складну тему вміють говорити невимушено й щиро. У книгах скандинавів підлітки поводяться як підлітки: вони можуть виявляти слабкодухість, боягузтво, шукати схвалення оточення, можуть давати відсіч, зраджувати й виправляти свої помилки, закохуватися й розчаровуватися. Наприклад, історія Аманди з повісті Ібен Акерлі «Ларс. LOL» підкупає життєвістю: дівчинка, яка попри все намагається «не виділятися», змушена стати куратором однокласника із синдромом Дауна, що, звісно, одразу виокремлює її з-поміж решти однолітків. Поведінка Аманди не є бездоганною – як, мабуть, і в будь-якої людини, яка стикається із випробуванням інакшістю. Однак в героїні вистачає сміливості визнати свої помилки. А в циклі творів А. Аудгільд Сульберг про Анне Беа – підлітка-альбіноску – довкола головної героїні зрештою гуртуються всі «інакші» діти школи, адже вона перемагає найголовнішого ворога – власний страх.  

І, до речі, про страх. Читайте книжечки, мийте руки, дезінфікуйте поверхні, не виходьте зайвий раз на вулицю, не поширюйте фейки і зберігайте спокій. Бо, як доводять нам (супер)герої й (супер)героїні з сьогоднішньої добірки, паніка і страх точно нічим не допоможуть.

Будьте відповідальні – і добрі. Ну, і ще раз – мийте руки 😉      

(С) Ірина Пасько